Професійний косплеєр – це людина, яка перевтілюється у персонажа з фільму, гри, аніме тощо. У цій сфері значення має кожна дрібниця: деталізація костюма й реквізиту, акторські вміння, макіяж, харизма. Усе заради того, щоб під час різноманітних івентів у глядачів природно виникала думка: «Ого, я що бачу перед собою живу Дейнеріс Таргарієн?».
Тепер, коли ви трохи дізналися про суть цього мистецтва, – ми поговоримо з Анастасією Дрьомовою – професійною українською косплеєркою родом із Запоріжжя. У цьому місті вона народилася й виросла, а також здобула 2 освіти за напрямками дизайну одягу та графічного дизайну.
Близько 4 років вона працювала в ательє. І цього виявилося достатньо для усвідомлення, що пошиття одягу іншим людям – не вінець її мрій. Натомість дизайнерські вміння Анастасія застосувала для розвитку власної кар’єри косплеєрки. Сьогодні «Instagram» Анастасії Дрьомової налічує майже 30 тис. шанувальників. А сама вона представляє Україну на престижних міжнародних косплей-івентах.
Це інтерв’ю можна було б цілковито присвятити талановитій людині, яка займається екстраординарною справою та всіляко розвиває напрямок косплею в Україні. Однак корективи внесло 24 лютого 2022 року. З початком повномасшатбного вторгнення РФ, Анастасія засвоїла навички бойової медицини, а згодом доєдналася до медичного батальйону «Госпітальєри».
Ми поділили матеріал на 2 розділи, де Анастасія Дрьомова розповіла, як їй вдається поєднувати ведення блогу, участь в масштабних івентах за кордоном та ротації парамедика на сході України:
«…Я увірвалася в тусовку як повноцінна косплеєрка, бо у мене був потрібний бекґраунд…»
– Анастасіє, розкажи про себе.
– Я Анастасія Дрьомова, мені 30 років, я із Запоріжжя. Там провела свідому частину життя. Можу сказати, що Запоріжжя – це доволі похмуре місце, і я завжди хотіла звідти вирватися.
Тому переїхала в Київ, і це відбулося за 4 місяці до початку війни. Тобто не встигла я столицю побачити, як почалася повномасштабка. Але продовжую тут свій життєвий та робочий шлях і всім цим задоволена.
– Як вийшло так, що ти почала займатися косплеєм?
– Я спілкувалася зі знайомим, якому подобався персонаж Джокера. У той самий час виходив фільм «Загін самогубців». Мені це все сподобалося, і це був перший раз, коли я зрозуміла, що хочу відтворити образ один в один. Для цього обрала Гарлі Квінн. До цього в мене були різні фотосети. Але якщо говорити саме про косплей та відтворення образу – це мій перший костюм.
Я відшила його та організувала зйомку. Це ще відбувалося у Запоріжжі, на наших недобудованих мостах, які починали робити в моєму дитинстві.
Просто відзняла цей образ, а потім гортала стрічку «Instagram» та помітила, що в Києві пройде якийсь невеликий фестиваль. І я така типу: «Може, поїхати й спробувати?». Тобто я знала про сферу косплею і що вона у світі існує. Але я її більше асоціювала з якимись аніме-тусовками. Потім дізналася, що косплеять не тільки персонажів аніме, а це можуть бути фільми, серіали, ігри й т.д. Я поїхала туди, спробувала, усе пройшло добре, і мені сподобалося.
А от мій перший саме косплейний фестиваль – це «Comic Con Київ», у 2018 році. Туди я привезла не тільки цей образ, а ще відшила костюм жінки-кішки з «Arkham Knight». Часто косплеєри, які тільки занурюються в цю сферу, крафтять костюми з поганенької тканини. Я ж увірвалася в тусовку як повноцінна косплеєрка, бо у мене був потрібний бекґраунд. Багато чого вміла роботи, й пильно ставилася до деталізованих образів.
– Твій досвід можна вважати вже доволі солідним?
– Так, вважаю, що я молодець. Не те щоб у мене було дуже багато перемог за цей час. Але, наприклад, минулого року я представляла Україну на «International Cosplay League» в Іспанії. Це як євробачення для косплеєрів, там змагаються 15 країн.
Хтось приходить у косплей просто по фану. Я ж себе позиціюю як майстриня і ставлюся до цього серйозно.
– Пам’ятаєш своїх наступних персонажів після Гарлі Квінн?
– Наступними були жінка-кішка та Гарлі з гри «Injustice». Потім я відшила Дейнеріс Таргарієн з «Гри престолів». Це одна з моїх найулюбленіших персонажок. Навіть був випадок, що на «1+1» готували сюжет про «Гру престолів». Вони потім приїжджали до мене, я була в костюмі Дейнеріс і щось їм розповідала.
– Назви базові принципи, на які ти опираєшся при підборі персонажу для косплею.
– Перш за все персонаж має відгукнутися мені емоційно та візуально. Я вважаю, що це завжди має бути й гарний візуал, і гарні емоції, і ти маєш вміти це поєднати.
Наприклад, нещодавно відбувся фестиваль «FANCON». Ми з дівчатами виступали по «Аркейну», там у мене був один з костюмів – Джинкс. Я його розпочала робити трохи раніше, ніж почалася повномасштабка. Довго робила, бо то зірки не сходилися, то ще щось траплялося. Але врешті завершила, і дуже класний вийшов виступ.
– Можеш пояснити доступною мовою для пересічної людини, як проходить увесь цикл побудови косплею?
– У мене є гарний бекґраунд з пошиття костюмів. Я за це дуже чіпляюся, оскільки важливо, щоб костюм сидів добре та пропорційно. Завжди шию на себе, щоб усе було з точністю до міліметра.
Розробкою й пошиттям займаюся сама. Макіяж теж завжди сама собі робила. Усе це навчання проходило фактично на собі. Десь щось побачила – спробувала зробити.
Також я вкладаю перуку. Аналогічно дивилася відео, підглядала, пробувала. Я не вміла крафтити якісь масштабні речі, але дивилася, як люди це роблять з різною зброєю, мечами й іншим реквізитом. Бували помилки, але це нормально, бо тут дуже багато технологічного процесу.
Люди часто вважають, що косплей – це просто купити-одягти. Але для мене це процес з купою дрібниць. І нерідко, доки ти дошиваєш той костюм, то вже його ненавидиш.
Але коли це нарешті вдягаєш і ти на фестивалі… Там повна ейфорія, повне щастя, костюм сидить, виступ проходить гарно! Я кайфую від того, що бачу результат своєї роботи. Процес може бути тяжким, але я задовольняюся фінальною картинкою.
– Одна частина образу – це костюм, але ж є ще артистизм. Наскільки акторські здібності важливі в цій сфері?
– 50 на 50. Так буває, що людина відігрує просто супер, але я бачу, що костюм – сміття. Має бути й гарний костюм, і гарний макіяж, і гарна перука, і гарно відіграний персонаж.
– Є якась середня вартість, скільки тобі коштує завершений образ?
– Я завжди намагалася прорахувати вартість хоча б одного костюму, і жодного разу не змогла завершити підрахунки. Бо завжди починається: «Ой, сюди ще блискавку, треба клей, а ще матеріалів треба».
А часто буває, що половина матеріалів уже є готових. Наприклад, один з найяскравіших моїх образів – Джібаро із серіалу «Любов, смерть і роботи». Я їздила з ним представляти Україну в Мадриді, й витратила небагато коштів, бо частину матеріалів знайшла вдома.
Я дуже заощаджую на тому, що вмію все робити сама. Бо якщо говорити про замовлення, то такий костюм може коштувати $3-4 тис. Але 90% усіх елементів я пошила сама. Цей костюм важив 5 кг. Ще у мене у шафі 40 перук. Середня вартість кожної – 800-1500 грн.
– Як монетизувати заняття косплеєм?
– У Європі легше заробляти косплеєм. За кордоном косплеєрів часто запрошують постояти на стенді, побути рекламником, різного роду колаборації. А в Україні не звикли нам платити. Я часто ходжу на фести судити, просто, бо друзі попросили.
У мене є банка для тих, хто хоче підтримати. Також паками продаю свої фото у мережі. Є люди, які купують фотосети у косплеєрів. Вони їх видруковують у вигляді карток та продають на закордонних івентах. Хтось може замовити у косплеєра певний образ. За це ти просто виставляєш прайс.
Я є на «OnlyFans», але мій контент 16+. Там немає жодного відвертого контенту. Таким не займаюся, бо: я суддя міжнародного рівня, я служу в «Госпітальєрах», я маю особисті принципи, які ніколи не порушу.
Скільки мені не пропонували грошей за оголені фото, я завжди відмовляла. Це просто одна з платформ для продажу відзнятих матеріалів. Люди можуть підписуватися на мою сторінку й бути донатерами. Ще мені писали китайці, й просто платили за відео, які потім викладали в «TikTok». Це просто звичайні відео, як для Reels.
Загалом треба постаратися знайти якусь фан-базу. Наприклад, я стала популярнішою після персонажу Джуді Альварес із гри «Cyberpunk». У той момент мене опублікувало дуже багато сайтів. Завдяки цьому я, власне, познайомилася із людьми з самої компанії «CD Projekt». Вони навіть донатили мені, коли я відкривала збір на спорядження на фронт.
«CD Projekt» взагалі зараз багато уваги приділили Україні, дають фідбек нашому комьюніті. Вони якось запросили мене до них в компанію на екскурсію у Варшаву. Показали, де створюється «Відьмак» та інші речі. А ще я посиділа на байку, де сидів Кіану Рівз.
– Які зі своїх персонажів ти вважаєш найкращими?
– Джібару з «Любов, смерть і роботи», бо це максимально нетиповий персонаж. Дейнеріс Таргарієн, Гарлі Квінн, ще – Джуді Альварес та Джинкс. Останній – це саме про ідеальну сукупність емоцій. Хоча мені подобається бути як стриманою й спокійною, так і скаженою дияволицею.
– Яка зараз країна №1 у жанрі косплею, та як оціниш Україну?
– З урахуванням, що я була суддею, і була на різних фестивалях саме у Європі, можу сказати, що рівень українців дуже й дуже хороший. У нас неймовірні люди та майстри завдяки тому, що ми маємо своєрідну здорову й не дуже агресію. Люди намагаються бути ще краще, ще сильніше, ще крутіше! А європейці – вони всі такі чілові, приліплять ту перуку на якийсь клей та й насолоджуються. Це їхній вайб.
Назвати прямо країну-лідера по косплею не можу. Є просто дуже гарні майстри: Німеччина, Франція, США, Італія, Іспанія і т.д. Їх дуже багато класних по світу. Наприклад, на наш «FANCON» приїжджав Maul – це офіційний косплеєр Ґеральта з «Відьмака».
– Є вікова межа для заняття косплеєм?
– Взагалі немає! У нас навіть собаки в косплеї ходять. Знаю косплеєрку, якій близько 60 років. І вона серйозна майстриня та суперниця.
– Ти можеш забезпечити себе цілковито завдяки косплеям?
– Можливо, я б змогла, якби віддавала цьому увесь свій час та дуже багато працювала з контентом. Але в мене немає бажання перетворювати косплей на такий інкубатор. Тоді втрачається вся душа.
Косплей зараз дає мені гарний фідбек. Ця сфера навіть дала мені людей, які можуть просто донатити чи робити якісь подарунки, бо люблять мою творчість.
Раніше мене запитували: «Ой, та що там твій косплей?!». А взагалі-то завдяки цьому я є настільки щасливою людиною, котра зустріла інших цікавих людей та отримала купу емоцій. Я взагалі не очікувала, що з цього можна стільки мати.
– Можеш пригадати цікаві реакції людей на твою творчість, які тобі запам’яталися?
– Було багато цікавих, дивних і загалом позитивних реакцій. Але був момент, коли я готувала костюм Дейнеріс, а в той час серіал закінчувався, і з неї зробили відверту тиранку. І люди писали мені: «Фу, Дейнеріс! Вона має вмерти!». А я ж відповідаю: «Чувак, я люблю цього персонажа! Що ти мені пишеш?!». Люди з реальною агресією приходили до мене і висловлювали усе своє невдоволення персонажем.
А от коли я вже прийшла на фестиваль, то стільки компліментів почула та побачила стільки щастя в людських очах. Там була маленька дівчинка, яка вигукнула: «Дейнеріс!», а потім підійшла й обійняла мене за ногу.
Це дуже класно. На таких фестивалях діти інколи не розуміють, що це просто якась дівчина одягнена в костюм, та думають, що це справжній персонаж. Для них це супер емоції.
Ще якось підходив хлопчик та запитував: «Гарлі, можна мені автограф?». Я розписала йому сердечка.
«…Щоб війна закінчилася, ти маєш підняти свою дупу і щось зробити для цього!»
– Анастасіє, тепер до іншої сфери твоєї діяльності. Військова медицина. Як ти себе з цим пов’язала?
– Взагалі я завжди була дуже домашньою дитиною. З тих, які типу: «Фу, жук повзе! Фу, жити в наметах!». Але коли у 2023 році я вперше поїхала на полігон і постріляла зі справжньої зброї – далі, як туман перед очима.
Я почала ходити на різні курси. Першим був «STOP THE BLEED» по зупинці масивних кровотеч, далі «BLS» – базова підтримка життя. Потім пішла на вишкіл до «Українського легіону», де навчали поводження зі зброєю, тактиці, пересуванню, евакуації, медицині й т.д.
Також я мала знайомих, які доєдналися до добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри». Вирішила, що це те місце, куди я хочу піти.
Фактично я людина цивільна, дизайнерка одягу, яка вирішила якось зануритися в це. І як тільки у «Госпітальєрів» відкрився новий вишкіл рівня «CMC», я прийшла туди. Це було рік тому. Я пройшла вишкіл, склала екзамени, пройшла співбесіду і мене доєднали до батальйону, де я зараз працюю на різних напрямках евакуації. Вкінці місяця саме їду на наступну свою ротацію.
Також я доєдналася до благодійного фонду «Солом’янські котики», де працюю як викладачка-інструкторка. Викладаю зараз курс по зупинці масивних кровотеч. У вересні буде рік, відколи я з ними.
Взагалі не уявляла себе у ролі якогось ментора. Але мені дуже сподобалося викладати, і ця сфера стала мені дуже близькою. Напевно, якби я добре вчилася в школі, а не танцювала й займалася музикою, то стала б або стоматологом, або пластичним хірургом. Зараз я закриваю свої деякі гештальти та дійсно отримую задоволення. Ніколи не нервую, у мене немає ніякої відрази ні до крові, ні до ран.
Якось робила перев’язку хлопцеві й думала, що там невелика ранка. Відкриваю, а там немає шматка м’яса! Я бачу сухожилля і думаю: «Так хочеться зазирнути з ліхтариком йому в ту рану глибше!».
– Чим буде займатися людина, яка потрапляє до «Госпітальєрів»?
– Бажані люди – це медики, особливо ті, які вміють оперувати, робити якісь серйозні речі, бо дуже таких людей не вистачає. Але більшість людей у «Госпітальєрах» – це саме добровольці.
Є різні ланки евакуації. «Кейсевак» – це від «нуля» і до першого пункту передачі. «Медевак» – це як польова швидка, у якій є більше доступу до надання допомоги. Далі є стабпункти і є «Австрійка» – наш великий реанімобіль, в якому ми возимо поранених.
Я їздила одного разу на «медевак» – це була перша моя ротація. Звісно ж, новачків не посилають у точки, де буде якийсь завал. Перші мої 4 людини – це було просто зробити уколи й т.п. Також ми мали супроводжувати військових на полігон, адже там можуть виникнути якісь непередбачувані ситуації. Ми повинні надавати домедичну допомогу у разі потреби.
Після своєї ротації вийшло так, що ми повернулися на базу на день раніше. Я побачила, що група їхала на «Австрійку». Підійшла до старшого медика й кажу: «Можна з вами? Треба, капець!». Так, на своїй ротації я побувала і на «медеваці», і на «Австрійці». Тепер я їжджу на «Австрійку» і люблю саме цю ланку евакуації, бо там завжди є багато роботи!
– Ти можеш якимось чином впливати на графік ротацій?
– Загалом у нас є список, а ротації бувають тривалістю 2 тижні, місяць і 3 місяці. Можеш їздити, коли завгодно. Але в мене є ще робота викладачки-інструкторки, є косплей, який я не можу закинути. Як добровольцям, нам нічого не платять, тому паралельно треба якось працювати та забезпечувати себе.
Тож я можу сказати, в які дати в мене виходить та який бажаний напрямок. У нас є координатор ротації, ми завжди з ним на зв’язку. Це плюс перебування в добровольчому батальйоні: я можу і на роботі працювати, і на ротації їздити. Тобто максимально заповнити свій простір тим, чим я можу допомогти.
– Наскільки багато роботи для медиків на цьому етапі війни?
– Дуже багато! У нас робота є завжди! Не на всіх напрямках це може бути прямо супер навантаження. Але попри те, що ми маємо офіційні військові медичні служби, добровольці все одно працюють. Хоч би що там не казали, що добровольці – це не серйозно. Але вони працюють зараз по всій лінії фронту від Сум до Херсону.
Наш батальйон налічує 1,5 тис. осіб. Нехай вони їздять не постійно, але парамедики працюють, працюють і ще раз працюють
– Якщо взяти відлік від початку твого шляху і станом на зараз, ситуація стає кращою, загострюється або йде синусоїдою?
– Покращення точно немає. Змінюється тільки характер уражень. Раніше було більше ампутацій, зараз – багато опіків після FPV. Дуже багато кульових, осколкових поранень. Ампутації теж лишаються, але раніше було більше.
– Чи бачила ти щось протягом ротацій, що ти точно не забудеш до кінця життя?
– Не можу сказати, що мене пробиває емпатія настільки, що буде мене трусити. Я завжди спокійно до цього ставлюся. Але емоції навколишніх людей несуть дуже багато болю й розпачу.
Мене дуже засмутив момент, коли я супроводжувала чоловіка, у якого була ампутація, тобто шлях на фронт йому закривався. Я запитала, чи чекають його вдома. Він відповів, що в нього є родина й діти. Тоді я запитала, чи хоче він додому та почула відповідь: «Не хочу – мені там робити нічого».
І це просто найсумніше. Бо я розумію, скільки ще таких людей, які повертаються, а життя для них фактично закінчується. Вони не знають, що робити. Це вже проблема нашого суспільства, нашої влади, що вони не займаються цим зовсім. Досі немає відчуття, що вони мають нести відповідальність за цих людей. Навіть працюючи добровольцями, ми все тягнемо на собі та на донатах. А дяді й тьоті в парламенті… Ну, молодці.
Спілкуючись з людьми, я бачу емоції, якими вони діляться, сльози, історії з дитячим страхом в очах. І найгірше, що можна відчувати в цей момент – розуміння, що тобі шкода, але ти нічим не можеш допомогти. Я поряд, я тут. Але ж йому це краще не зробить.
Не скажу, що це мене доводить до сліз. Швидше, це акумулює в мені жорстку агресію, що хочеться просто когось розмазати. Коли я на ротаціях, то можу висловлювати якісь свої думки в Telegram-каналі. Це мені теж допомагає.
– Яким ти бачиш подальший розвиток війни в Україні та до чого людям варто бути готовими?
– Немає відповіді взагалі. Якщо раніше щось ми там могли собі вигадати, то зараз навіть цього не можу. Настілки усе незрозуміло, настільки усе нестабільно, настільки недобре.
Припущення, як це було за часів АТО: заморожування, час підготовки, знову наступ. Поки вони існують під нашим боком, поки у нас немає можливості просто це знищити – ця гниль буде далі продовжувати все те, що вона хоче.
Людям потрібно не розслаблятися, не думати про перемогу і що хтось за них усе зробить. Треба вставати й щось робити для цього. Дуже дратує, коли приїжджаєш з ротації, а хтось запитує: «Ну що, коли війна закінчиться?». Та щоб війна закінчилася, ти маєш підняти свою дупу і щось зробити для цього! Сходи хоча б на тренінг домедички, щоб мати якесь розуміння, як допомогти. Хоча б собі чи близькій людині. Почнімо з такого мало: ти й твоя сім’я – те, за що ти можеш відповісти.
Якось на курсі я викладала дівчині. Вона хоче теж доєднатися до «Госпітальєрів», бо її хлопець загинув на війні. Тобто навіть у такий тяжкий час у людей лишається мотивація й сили вставати й допомагати іншим. Мабуть, тому ми досі й живі та ще якось існуємо і ще хтось нас знає. Бо такі от наші люди – навіть у найтемніші часи не складають руки, бо хто, як не ми?
– Коли ти на івентах за кордоном, а навколо святкова атмосфера та усміхнені люди, не виникає бажання залишитися?
– Ні! Навіть якщо ми з дівчатами їздимо на якісь фести, проходить 2-3 дні й всі починають: «Я хочу додому».
Просто починаєш по-інакшому дивитися на речі. Наприклад, нас везли в автобусі й там було відділення для багажу. Я стою поряд і говорю дівчатам: «О, а ми в такому відділенні ампутації возимо!».
Я не можу сказати, що це жах і моя психіка знищена. Це просто мій вибір, з яким я вирішила жити. Є певні речі, які змінили мій погляд на цей світ, і я абсолютно не проти.
– Підсумуємо все: косплеї, контент, інструкторка, бойова медикиня. Як тобі це вдається поєднувати?
– Я хочу спати! Після фестивалю «FANCON» досі дуже втомлена. Навіть на роботі брала дні, коли сказала: «Не можу, я не вигребу».
У мене є робота контентмейкерки, є робота інструкторки. Можу працювати на вихідних, можу зранку піти повикладати, якісь дні обрати для підготовки по косплею. Вибрати час, коли зірки зійшлися, щоб поїхати на ротацію. Саме наступного місяця 2 тижні проведу там. Потім знову буде робота у викладацькому центрі. Ми будемо знаходитися на «Atlas Weekend» і матимемо стенд, де навчатимемо людей накладати турнікети.
Завантаженість велика, але мені вдається це якось поєднувати. І попри все, я хочу отримати ще одну освіту, щоб працювати в 3d. Я вже почала навчання і хочу його тепер нарешті закінчити. У мене почалася тяжка депресія, яку я лікувала й продовжую лікувати, це мене сильно підкосило в плані продуктивності. Але, на щастя, зараз мені набагато краще. Планую повернутися до навчання, щоб нарешті працювати у сфері гейм-дизайну.
Водночас розповідаємо про Анастасію Грамму, яка стала анестезіологинею у 24 роки. Вона читає курс базових реанімаційних заходів та відвідує прифронтові регіони.
Використання матеріалів з даного сайту можливе лише за умови обов’язкового посилання на першоджерело.