На відміну від дайвінгу з аквалангом, фрідайвінг – це про контроль над тілом і свідомістю. Головне обладнання фрідайвера – ресурс власного організму.
Таїсія Єрмоленко – одна з тих, хто поєднує цей майже медитативний екстрим зі звичайним робочим графіком. Вдень – робота у продажах, а поза нею – занурення у світ тиші, глибини й внутрішньої свободи, де людина залишається наодинці з собою.
«…Щоб не дихати, спочатку потрібно навчитися правильно дихати»
– Таїсіє, розкажи про себе. Як вийшло, що ти стала фрідайверкою?
– Я багато років працюю у продажах та маю графік звичайної людини: робота в офісі з 9 до 18.
Але з дитинства мала інтерес до пірнання. Занурювалася на озерах, де часто була нульова видимість. Або на річці Десна, де з іншими дітьми пірнали за мушлями на великій течії.
Далі, дякуючи батькам, у підлітковому віці зайнялася дайвінгом з аквалангом. Мене це дуже захопило! Тренувалася у басейні, щоб відпрацювати техніку й отримати сертифікат. Це переросло до рівня, що 4 роки я працювала інструкторкою в Криму у таборі для дітей, які також практикували дайвінг.
Паралельно у моєму оточенні з’являлися фрідайвери. Я дивилася на них, немов на суперлюдей. Переломний момент зі мною стався у Єгипті. Я пірнала з балоном на глибину 40 м і помітила трос, на якому займалися фрідайвери. Зі мною на одній глибині опинився один з них! Він був неначе інопланетною величною істотою, яка водночас абсолютно природно та без поспіху розвернулася й пішла на поверхню. Тоді я й захотіла зрозуміти, як силами власного організму люди здатні опинятися на таких глибинах.
– Яким чином себе потрібно готувати до такого?
– Прозвучить смішно: для того, щоб не дихати, спочатку потрібно навчитися правильно дихати. У житті ми дихаємо поверхнево, але здатні робити це якісніше. Тому фрідайвери виконують дихальні вправи під час розминки. А також спеціальне підготовче дихання безпосередньо перед зануренням, щоб заспокоїти думки та розслабитися.
Фізичні навантаження та розтяжки також дуже важливі й вимагають постійності. Для спортсменів високого класу важливо поєднувати басейнові та глибинні тренування, тренажерний зал і кардіо.
– Питання №1 від пересічної людини, коли мова йде про фрідайвінг: як людське тіло без спорядження витримує колосальний тиск та буквально не розплющується на глибині 40 м?
– Навантаження справді значне, і вже на глибині 10 м тиск удвічі вищий, ніж на поверхні. До середини минулого сторіччя існувала думка, що 30-40 метрів – це фізіологічна межа. Знайшлися ентузіасти, які довели протилежне. І сьогодні люди пірнають вже на понад 100 м.
Проведемо метафору з пустою пластиковою пляшкою. Дійсно, якщо її опустити на певну глибину, то вона сплющиться. Але якщо ту ж таки пляшку наповнити водою, то цього не станеться
Людина – це не пластикова пляшка з повітрям. Це складна система, яка переважно складається з рідини та м’яких тканин. Є адаптивний механізм – пірнальний рефлекс ссавців. Він притаманний кожному з нас, адже ми всі вийшли з води.
Коли ми пірнаємо, запускається декілька відповідей тіла на те, що воно занурене у воду. По-перше, це уповільнення серцебиття, бо серце забирає дуже багато кисню під час занурення. По-друге, так званий кров’яний зсув, тобто кров переміщується від кінцівок до життєво важливих органів. Таким чином рідина буквально захищає легені від сплющення.
– Чи є мінімальна межа затримки дихання, щоб спробувати свої сили? Скільки часу ти можеш пробути без повітря під водою?
– Щоб сходити на пробне заняття, не потрібно перевіряти себе з секундоміром. Там вам одразу дадуть теоретичне розуміння, як фізіологічно побудована затримка дихання.
Типово у людини, яка затримала дихання на 40-60 сек, виникає відчуття, що вона помирає, і їй негайно потрібно зробити ковток повітря. Насправді це наша дуже розумна система та сигнал у мозок, що концентрація вуглекислого газу поступово збільшується у крові. Але кисню в цей момент ще достатньо. До того ж затримку дихання у воді робити значно приємніше, ніж умовно на дивані, адже увесь фокус іде на розслаблення. Загалом будь-яка середньостатистична здорова людина без хронічних захворювань може цим займатися.
Взагалі для багатьох основним стримувальним фактором є не затримка дихання, а так звана продувка. Це пов’язано з дискомфортом у вухах під час занурення. Якщо з’явився біль, то це сигнал, що проґавлено момент, коли потрібно було вирівняти тиск у євстахієвих трубах.
Це можна зробити, якщо затиснути ніс, закрити рота та спробувати позіхнути або видихнути. На поверхні у нас від цього закладе вуха, під водою – навпаки. Таким чином ми проштовхуємо повітря і наче вирівнюємо барабанні перетинки, які прогинаються всередину під дією тиску середовища.
Наразі я можу затримати дихання на понад 5 хв – це безпечний час для мене, але не ліміт.
– Як від А до Я відбувається технічний процес занурення?
– Перше правило – ніколи не пірнай один. Під час занурення має бути сертифікований напарник або інструктор, який пильнуватиме за вашим станом та відновленням між пірнаннями.
Для занурень на глибину використовується фрідайверський буй, що також виконує функцію станції для відпочинку. До нього кріпиться трос, а на його кінці є донний вантаж, довжину можна регулювати. Для розминки – це 10-15 м.
Перед нирком слід подихати та відчути стан розслаблення. Доки одна людина пірнає, інша знаходиться на поверхні та слідкує за процесом. Також є система страхування, коли пірнальник іде на рівні 20-30 м, а напарник занурюється їй на зустріч. Десь на половині дистанції вони зустрічаються, відбувається зоровий контакт, партнер переконується, чи все добре. На поверхні страхівник обов’язково дивиться, як людина себе почуває після занурення.
Ще застосовується лайнард – спеціальне кріплення до зап’ястя та тросу. Це дозволяє не загубитися під час пірнання.
Також є поняття поверхневого протоколу, який зазвичай використовується на змаганнях. Людина має не просто повернутися з глибини, а упродовж 15 с зняти маску, показати жест, що все ОК та сказати: «I am OK», – усе саме в такій послідовності, згідно з протоколом системи AIDA. Якщо вона не справляється, то це свідчення, що людина не в адекватному стані. Тоді її спроба не зараховується.
– Чи є якісь різновиди фрідайвінгу?
– Їх можна розділити на басейнові та глибинні. Перша дисципліна у басейні – це статика, коли ми лежимо на поверхні, затримуємо дихання на час. Наступні дисципліни – пірнання у довжину в ластах, моноласті або без ластів. Також є глибинний дайвінг, який розділено на кілька дисциплін.
Я живу біля Балтійського моря, але воно доволі холодне й мілке у береговій зоні – треба діставатися глибини човном. Тому займаюся переважно басейновим фрідайвінгом. Коли є можливість – їду на глибину.
– Є вікова межа для занять? Чи є група ризику, якій краще навіть не починати?
– Вікової межі немає – можна почати займатися і в 30, і в 60. Я знаю людей поважного віку, які демонструють шалені результати. Середній вік фрідайверів 30+. Не назву жодного виду спорту, де в такі роки людина не вважається ветераном. Наприклад, українка Катерина Садурська, яка є багаторазовою чемпіонкою світу з фрідайвінгу, прийшла у цей спорт після синхронного плавання.
Не рекомендовано займатися людям із хронічними захворюваннями легень та серця. Також не рекомендовано займатися вагітним жінкам, бо наразі це маловивчене явище. Якщо сумніваєтеся – краще проконсультуватися з лікарем, а також попередити свого інструктора.
«Після занурення робиш перший вдих – і розумієш, що тобі цього достатньо для щастя»
– Як би ти описала процес занурення?
– Ти ніби залишаєш на поверхні всі свої тривоги, проблеми й нав’язливі думки. Під водою ти наодинці з собою, і тобі там добре.
Бувають моменти, коли ми відчуваємо себе частинкою чогось більшого. Наприклад, коли дивимося на зоряне небо або вивчаємо щось про Всесвіт. Тоді ми розуміємо, як же взагалі круто, що ти живий, що ти є, що ти відчуваєш життя. І от під час пірнання ти почуваєш себе щасливим тут і зараз. Коли завершуєш занурення та починаєш дихати, то розумієш, що сходив у пригоду, дуже навіть інтимну, бо був наодинці з собою. Ти повертаєшся, робиш перший вдих, і все – тобі цього достатньо для щастя.
– Є відчуття абсолютної свободи?
– Є! Багато моїх знайомих фрідайверів зазначають, що під водою з’являється відчуття, ніби ти літаєш. Так, це абсолютна свобода й гармонія в моменті.
Це трапляється не одразу, бо спершу треба розібратися з технічними деталями. Але коли ти опановуєш ці навички, то можеш просто насолоджуватися процесом.
– Відчуваєш у собі ментальні зміни у повсякденному житті завдяки фрідайвінгу?
– Як уже згадувала, перед пірнанням потрібно увійти в розслаблений стан, щоб примножити його під водою.
З часом я відчула, що можу контрольованіше розслаблятися та давати раду думкам і в своєму звичайному житті на поверхні. Фрідайвінг допоміг навчитися брати паузи між зовнішніми факторами та реакціями на них і таким чином дбати про свою нервову систему.
– Ми досі обговорювали лише позитивні моменти з фрідайвінгу. А чи були випадки, коли щось пішло не за планом?
– Такого не було. Думаю, стан розслаблення, який досягається до занурення, дозволяє заспокоїти психіку ще до пірнання.
– Як на твою діяльність реагують рідні та близькі?
– Нормально, хоча й не можу сказати, що вони зовсім не переживають. Але вони мені довіряють, бо знають, наскільки я сфокусована на тому, щоб усе проходило безпечно. Ніхто ніколи не намагався відмовляти.
– На твою думку, що спонукає людей обирати такий екстраординарний вид спорту з-поміж інших?
– Люди пробують з різних причин. Хтось хоче почуватися комфортніше у воді або ж спробувати побороти свої страхи. У когось є мрія пірнати з дельфінами або китами «як свій». Хтось хоче навчитися затримувати дихання на 3 хвилини.
Одне можу сказати – кожен знайде щось своє. Це захоплення, яке затягує, і часто стає дуже важливою частиною життя. А ще – фрідайверська спільнота дуже крута. Я щиро рекомендую спробувати всім, хто замислиться!
Рекомендую ознайомитися з Ураїнською школою фрідайвінгу, яка організовує навчання, регулярні тренування, та виїзди.
Водночас розповідаємо про Надію Дзюм, яка практикує щоденне купання у крижаній воді.